КИРИЛО СТУДИНСЬКИЙ
 
Науковцям добре відомо ім’я Кирила Студинського. Його дослідницький діапазон охоплював загальне мовознавство, слов’янську філологію, українську літературу, історію національного руху, взаємин із поляками та чехами, історію і філософію християнства, патрологію Церкви тощо – всього близько 500 публікацій.
Володів шістьма стародавніми та десятьма живими мовами. Його перу належать також поезії, повість “Поема молодості” (1919) та мемуари.
Кирило народився 4 жовтня 1868 року в Кип’ячці (нині Тернопільського району) в сім’ї священика герба “Голобон”. Після закінчення Академічної гімназії вступив до Львівської духовної семінарії (1887), водночас навчався на філософському факультеті університету. З 1889 р. – у Віденському університеті, 1894-го склав докторат зі спеціальності “слов’янська філологія”. Продовжував студії в Берліні, Києві й у Санкт-Петербурзі. 1896-1899 рр. – доцент Ягайлонського університету в Кракові. 1900-1919 рр. – професор старослов’янської мови Львівського університету, 1905-1914 – член Крайової шкільної ради. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка з 1919 р., яке очолював у 1923-1931 рр., 1924-1934 рр. – дійсний член Всеукраїнської Академії наук. 1941 року загинув за невідомих обставин.
Про своє життєве кредо М. Грушевський якось сказав: “Я прийшов до політики через історію, і цей шлях вважаю нормальним”. Під цими словами могло б підписатися ледь не все сучасне з ним покоління політиків, з-поміж інших і К. Студинський. До того ж, над ним сильно тяжіла родинна традиція. Він був онуком видатного галицького парламентарія та історика отця Степана Качали, племінником київського мільйонера Володимира Качали, а видатний професор-політик Анатоль Вахнянин (див. про нього “Газету” від 17.09.04) – його тесть. Зрештою, кафедру старослов’янської мови А. Вахнянин лобіював спеціально для зятя. Утім, вступивши до консервативного угруповання Олександра Барвінського (в якому А. Вахнянин відігравав першорядну роль), молодий професор не виявляв надмірних політичних амбіцій. Натомість він вдало балансував у Львівському університеті між українським студентством з одного боку, М. Грушевським з другого та польською професурою з третього.
Середовище прихильників концепції “органічної праці” розглядало політику як “змагання компромісів” (афоризм Бісмарка). Цю ж тактику вдало застосовував К. Студинський в університеті, тому на нього зважали всі. Не дивно також, що після Листопадового Зриву 1918 р. його призначили комісаром університету. Після відмови К. Студинського присягнути польському урядові його інтернували в таборах у Тарнові та Домб’ю, в яких він провів півроку. Повернувшись, професор брав активну участь у політичних маніфестаціях партії О. Барвінського проти польського уряду, проте через рішення Ліги Націй (ООН) про анексію Галичини Польщею 1923 р. Українсько-християнсько-суспільна партія саморозпустилася.
Ще за Австрії К. Студинський чи придбав, чи збудував великий будинок на вул. Хмєльовського, 15 (нині Глібова) і винаймав квартири охочим. Окрім того, посада керівника НТШ була не лише почесною. Тому, на відміну від багатьох інших своїх сучасників, К. Студинський був зовсім не бідним. Проте він вважав себе насамперед педагогом і мріяв про повернення в університетську аудиторію. Розпочався болісний шлях пошуку компромісу з польськими завойовниками. Шанси були, оскільки польський уряд взамін за згоду Ліги Націй на анексію Галичини зобов’язався надати Галичині автономію та відкрити український університет. “Університетська справа” була особливо гучною впродовж 1924-1926 рр., коли польський уряд дійсно зробив важливі кроки на шляху до відкриття українського університету в Кракові. К. Студинський навіть отримав пропозицію очолити кафедру української літератури Ягайлонського університету, однак міністр освіти Станіслав Ґрабський повернув справу так, що через якийсь час українці й слухати не хотіли про Краків.
Ще 1924 р. К. Студинський за посередництвом М. Грушевського, з яким перебував у добрих стосунках завжди, налагодив взаємини з урядом УРСР. Не могла не імпонувати голові НТШ і політика українізації. До того ж, його обрали академіком ВУАН і почали платити зарплату в... доларах США. Тепер К. Студинський їздив до Харкова й Києва, зустрічався з високопоставленими партійними функціонерами ВКП(б)У і поступово втягувався в орбіту радянської політики. 19 квітня 1929 р. Сергій Єфремов запише у своєму щоденнику: “Появився Студинський, – по 30 срібляників. Гнус”. А 2 березня 1930 року К.Студинського побили двоє оунівців у його кабінеті в НТШ через сфабрикований у Харкові процес так званої “Спілки визволення України”. Згодом у Львові навіть почали пліткувати, ніби К. Студинський є агентом НКВС. Ці плітки потрапили на газетні шпальти, коли Студинський на прохання радянського консула у Львові Радченка (ймовірно) розкритикував книгу спогадів утікача з ГУЛАГу Віталія Юрченка та збирав конфіденційну інформацію про нього. Професор навіть подав до суду на директора видавництва “Червоної калини” П. Постолюка та редактора “Діла” О. Костика за звинувачення у співпраці з НКВС. Але польський суд відхилив його претензії, а судовий процес не приніс йому честі. Унаслідок цього скандалу 29 лютого 1932 р. К. Студинський був змушений скласти повноваження голови НТШ. Наступного року його виключили з ВУАН за “зраду”, “колабораціонізм” і “фашизм”.
Після окупації Галичини Червоною Армією більшовики повернули Студинському звання академіка, призначили деканом філологічного факультету та проректором Львівського університету й виплатили одноразову допомогу в розмірі 20 тис. карбованців. Він очолив Народні Збори в Оперному театрі, які проголосували за включення Західної України до складу УРСР, зустрічався в Москві зі Сталіним. Утім нотатки з приватного архіву К. Студинського (зберігають у Центральному державному історичному архіві України у Львові) свідчать, що він не мав жодних ілюзій стосовно радянської влади і, як і раніше, просто шукав нового компромісу із завойовниками. Єдине, чого не врахував професор, – це рівня цинічності червоних окупантів. У перші дні війни К. Студинського разом із сином Івана Франка Петром евакуював НКВС. Сліди обох учених розшукують і досі.